Олександра Новосел, Суспільне Харків: «Бачу життя, попри війну»

Олександра Новосел, Суспільне Харків: «Бачу життя, попри війну»

17 лют. 2023

16 лютого Україна відзначає День військового журналіста — людей, котрі поруч із танкістами, десантниками, морпіхами, артилеристами в найгарячіших місцях українського спротиву. З 2014 року та з лютого 2022-го частина українських медійників, сама того не обираючи, стала воєнними кореспондентами. Одягнувши амуніцію та прихопивши робоче спорядження, вони вирушили працювати на війну. 

Суспільне Мовлення розпочинає цикл матеріалів-блогів, у яких наші журналісти ділитимуться своїм досвідом роботи у небезпечному середовищі. 

Олександра Новосел — лінійна продюсерка Суспільне Харків. Працює кореспонденткою та висвітлює війну у Харкові та області. З перших днів повномасштабної війни й до сьогодні — Саша на інформаційній передовій. 16 січня 2023 року отримала нагороду від Національної ради.

Читайте також: Шеф-редактор Суспільне Харків Слава Мавричев — про команду та рік повномасштабної війни

Мені важко називати себе воєнною кореспонденткою. Як на мене, це специфіка професії: я ж 24 лютого опинилася на війні у себе вдома, в Харкові.

 Прокинулася від вибухів і пішла працювати

Раніше я працювала редакторкою та ведучою в Харкові. Ми знімали цивільні теми, збирали випуски новин, готували міжпрограмки, але від початку повномасштабного вторгнення до студії я поки не повернулася — треба було працювати в полі.

Харків, квітень 2022 року. Наслідки удару «Смерчу» по житловому будинку 

Перші дні ми всією командою знімали навкруги біля своїх домівок та укриттів. Власне, я тоді пішла зранку до найближчої станції метро й вже звідти включилася в ефір, ще не було навіть 7-ї. Потім вже їхала туди, куди було потрібно. Харків у лютому-квітні — це була зона бойових дій, постійні обстріли. Ми їхали туди, куди було можливо й потрібно, але мали й певний плюс: більше не треба було перейматися пошуком тем. Показувати все життя навколо — це важливо, важливо для людей. 

Знімати зони обстрілів треба тільки тоді, коли відчуваєш, що можеш це витримати й зреагувати правильно. Правильно — це вчасно впасти, не їхати в зону явної небезпеки, вчасно поїхати з місця «прильоту» й не потрапити під повторний обстріл.  Якщо я відчуваю, що не витримаю — не їду. 

Ризики є в житті в Харкові: місто прикордонне й ракетні удари тут регулярні. Фактично, це постійний ризик, але для мене це свідомий вибір. Основне правило, яке встановив наш шеф-редактор: 

 Жоден репортаж не вартує життя журналіста

Ми не ризикуємо просто так, не вражаємо заради того, щоб просто вразити глядача. Не спекулюємо на темі війни. У кожного кореспондента є колега, який стежить за часом виїзду, часом виходу на зв’язок та часом повернення. Кожен з нашої команди, хто працює хоча б у потенційно небезпечній зоні, пройшов курси тактичної медицини й може користуватися аптечкою. 

Весь час працюю у Харкові та Харківській області. Це великий регіон і ситуації тут різні. Є вже відносно безпечні деокуповані зони, як-то Ізюм, а є прикордоння та Куп’янський напрямок, де й зараз тривають бойові дії. Той самий Куп’янськ, наприклад, щодня під обстрілами, окупанти залишили місто у березні, а тепер рівняють його із землею, люди втомлені, багато хто виїздить.

Харків, червень 2022 року. Згорілий ринок «Барабашово»

Одна з найсильніших зйомок — перша евакуація людей у травні — тоді відкрили піший перехід і ті люди… Люди, які йшли пішки із дітьми повз десяток блокпостів росіян, йшли попри обстріли, щоб бути вдома. Це дуже важко емоційно — важко бачити й водночас радісно — вони вдома. 

Ще одна із таких історій була в червні: я поїхала на Північну Салтівку, на той час в один з найнебезпечніших районів міста, а «Смерч» росіян прилетів неподалік мого будинку, вперше. Тоді загинуло 5 літніх людей, поранення отримали діти. Я живу в районі, який вважався відносно безпечним, люди тут виходили надвечір посидіти у дворі, у дворі й загинули. Тоді я дуже чітко відчула, що росія — це країна терорист, бо вбивала вона літніх і дітей, які не становили для неї загрози. Вбивала заради вбивства. Тоді ж до мене підійшла жінка, вона шукала свого чоловіка, тож, попросила показати їй фото загиблих. Коли дивилася, попросила потримати її за руку, сказала, що боїться втратити свідомість, якщо впізнає. По фото вона його не впізнала, пізніше смерть їй підтвердили за документами.

 Мені не потрібна якась окрема мотивація. Це мій дім, моя країна

Харків, березень 2022 року. Наслідки ракетного удару по житловій вулиці

Росіяни окупували дім моїх батьків, і я хочу, щоб вони відповідали за свій злочин, кожен. Моя робота — показувати правду про те, що тут робить росія. Не один путін — кожен з сотень тисяч їхніх солдатів! — це всі вони скоюють злочин. Злочин, про який тепер не забудуть. Інтернет не стерти у світі й не заборонити. Тож через десятки років по запиту «Ізюм» так само можна буде побачити зроблені нами світлини масових поховань та руйнацій, а це означає відповідальність для кожного, хто стріляв, подавав снаряд, катував, копав окоп чи забезпечував окупаційну логістику. Я хочу вірити в трибунал. 

Харків, січень 2023 року. Включення в марафон «Єдині новини»

 Я не хочу забувати 

Війна стала частиною нашого життя, але ми виживемо й переможемо. Ми маємо все це відбудувати, відновити, але «без вас», як кажуть. Найбільше запам’ятались люди: у цих великих містах і малих селах, голодні, втомлені, але справжні. Кожна їхня історія — безцінна. Коли в мене питають: «Як ти це витримуєш?», кажу: «Я бачу життя, попри війну».

Фото — з особистого архіву Олександри Новосел