«Жодна новина не варта людського життя та здоров’я», — випусковий редактор та  ведучий новин UA: ДНІПРО Віталій Лисенко

Професійний шлях журналіста Віталія Лисенка почався на державній телерадіокомпанії Дніпра ще під навчання в університеті, тут — вже на Суспільному — Віталій і залишишся працювати після закінчення ВНЗ. За п’ять років роботи спробував себе у якості ведучого різних програмах,  тому зараз, працюючи випусковим редактором і ведучим  новин, відчуває себе в прямому ефірі «як вдома». Про те, як це – бути ведучим на UA: ДНІПРО і що прийшлося  переосмислити за період карантину – в інтерв’ю Віталія Лисенка.

Віталій, розкажи, будь ласка, про себе: де навчався, хто за фахом, як потрапив у професію, і як і чому обрав саме Суспільне?

— Я закінчив  ДНУ ім. Олеся Гончара, маю філологічну освіту. Багато хто ототожнює поняття філолог і шкільний вчитель, але коли вступав до університету, розумів, що вчителем  точно не буду. На третьому курсі одна із викладачів запропонувала спробувати себе на державному радіо. Погодився, сподобалось, і через 4 місяці запросили на Дніпропетровську державну телерадіокомпанію.  Тепер — Суспільне Дніпро. 

Як довго працюєш на філії, і з чого починав?

— Працюю тут 5 років, починав з ведучого новин. Тоді якраз двоє колег, що вели новини, пішли у відпустку. І мені, 20-річному студенту, дали 2 тижні, щоб аби хоч як звикнути до камери, криків режисера, шаленого ритму і своєрідної атмосфери.  Потім спробував себе редактором і ведучим «Теми дня» —  кожного дня прямий ефір: поклич гостей, напиши питання, підготуйся. Якби не продюсер Оксана Цибуля, то нічого б і не вийшло взагалі. Вона і надалі допомагала і підтягувала мене, коли було потрібно. Пізніше був редактором і ведучим токшоу «Дебати. Дніпро». Встиг побути і продюсером новин у досить нелегкий для редакції час. Було й таке, що звільнився,  але через 2 місяці повернувся, і зараз працюю випусковим редактором і ведучим новин.  

 Робота в новинах на Суспільному: яка вона?

— Дуже різна. Бувають дні дуже суматошні: матеріал за матеріалом, постійно зміни, оновлення, туди піди, тому зателефонуй, там дізнайся, перевір текст, біжи в ефір. Посеред ефіру кричать, бо щось сталося у місті, імпровізуй, часу написати підводку немає і таке інше. А буває і «сумно, сумно, аж за край». 

Що найскладніше, що найприємніше у роботі ведучого новин?

— Найприємніше  і складне водночас — це коли з’являються нові подробиці якоїсь новини, або взагалі щось надважливе сталося щойно,  і ти вимушений на ходу будувати речення, доносити найсвіжішу інформацію, для мене — це інколи як холодний душ. 

Робота у прямому ефірі потребує внутрішньої концентрації, зосередженості. Є щось таке, чого  боїшся  під час виходу в ефір?

— Коли працюєш у новинах, про спокій і внутрішню концентрацію можна забути.  Ніколи не думав, що не маю права на помилку. Воно є у всіх, ми — люди, і нам властиво помилятися. Якщо думати завжди про те, що ефір або якісь інші аспекти роботи мають пройти ідеально, то вірогідність помилитися лише зростає. Виражених страхів у мене немає, але трапляється, коли боюся зареготати що є сили під час ефіру. При тому з того, що в іншій ситуації  і посміхнутися не змусило б. Стриматись буває дуже складно.  

 Може є якісь вправи, свого роду ритуальні дії, які допомагають налаштуватися перед виходом в ефір?

— Єдина вправа для мене — більше говорити. Коли перші рази виходив в ефір, за порадою досвідченого колеги, робив вправи для кращої артикуляції, але вони мені скоріше заважали, аніж допомагали: у роті пересихає, болять губи, язик. Якщо достатьно розбалакатись, після того як прокинувся, то природним способом будеш готовий “до вертеброневрологічного відділу лікарні,  реструктуризованих, демілітаризованих гідроелектростанцій, які використовуватимуться” та іншого. Якщо говорити про моральну підготовку, то в ній і потреби немає, хоч вночі мене розбудіть — і через декілька хвилин вийду в ефір. 

Новинарі - люди стійкої психіки. А все ж таки, який контент може розчулити?

— Зазвичай такі емоції викликають сюжети про окремих людей.  Останній такий матеріал, який можу пригадати, — це історія ветерана війни на сході, який не може отримати пільги. Є такі подробиці, які мало кого залишать байдужим. 

 Що змінилося у новинах в період карантину?

— Наша редакція не переходила на дистанційну роботу, ми просто намагалися бути більш обережними. Щоденні пшикання антисептиком та вітання відбиттям кулачків, замість потиску рук, швидко стали звичними. Якщо говорити про інформацію в ефірі, то тут доводиться бути більш обачними, ніж зазвичай, і після послаблень карантину. Ми і так уважно ставимось до інформації, яку видаємо в ефір, але в умовах пандемії і підготовки до місцевих виборів, яка розпочалася вже зараз, потрібно, так би мовити, вміти відокремлювати зерна від плевел. Різна кількість нових хворих на COVID-19 із 5 різних джерел, медіаборотьба обласної і міської влади, — от зокрема в такому доводиться копирсатися, щоб подати глядачеві збалансовану, точну і достовірну інформацію.

 Який досвід вдалося отримати за час карантину?

— На щастя, нічого надзвичайно небезпечного не трапилося, і нікому з колег не загрожувала відверта небезпека. Радий, що не отримав такого досвіду. Перші дні карантину тримали у тонусі, всі чекали найгіршого, знаючи що коїться у США, Італії та Китаї. Це допомогло більш оперативно реагувати на події та покращило нашу “гру в команді”. 

 Що довелося переосмислити?

— Вкотре переконався, що заяви чиновників та будь-яких представників влади потрібно ретельно перевіряти. Ми легко можемо стати інструментом маніпуляції і залякування, якщо піддамося емоціям. Важливо мати холодну голову. Жодна новина не варта людського життя та здоров’я. Згадав про це і  коли побачив, як колеги з інших каналів без масок спілкувалися через паркан із людьми, що були на обсервації, серед яких у декого виявили COVID-19. 

 Ведучі ефірів – люди гарної дикції та носії літературної, правильної мови. Чи брав якісь спеціальні уроки? Що допомагає зростати професійно?

— Найкращими спеціальними уроками були пари в університеті. Там вчили і правильній вимові, і стилістиці. Звісно, багато чого забув. Дуже хотів би повторити деякі предмети у вигляді спецкурсу, це було б набагато краще за усілякі тренінги із коучами, які стали чудовими стартаперами і мають багатий бекграунд.  Досить складно зберігати широкий синонімічний запас, в умовах білінгвізму. Хотів би сказати, що у цьому мені допомагає сучасна українська література, але я її не сприймаю. Лишень інколи перечитую улюбленого Симоненка. Заздрю колегам із Черкас, Полтави та Вінниці. Насолоджуюся вимовою, яка притаманна їхнім місцинам, та набором вищезгаданих синонімів. 

 Під час прямих ефірів трапляються цікаві випадки. У вашій роботі були такі історії?

— Курйозів, що могли б претендувати на байку не траплялося, але кілька історій лише для друзів є. А от таких халеп, як муха в ефірі, яка змушує читати тебе якнайшвидше, щоб нарешті з’явилася можливість її прогнати, — такого вистачає. І кажан по студії літав, і білка по декораціях стрибала. 

Одного разу під час ранкового випуску почав гавкати собака, який разом із господарем прийшов на ефір “Ранкового коктейлю”, у цей момент закінчувався  сюжет, якби кудлатий вирішив побажати всім доброго ранку кількома секундами пізніше, то замість мого, трохи заспаного голосу, глядачі могли б почути чотирилапого гостя ефіру. Кожне місто – неповторне, своєрідне. На твою думку, що відрізняє Дніпро від інших міст України?

— Можна згадати і про найдовшу набережну у Європі, і про один із найкоротших метрополітенів у світі, про КБ Південне і Південмаш, про один із символів міста і колишньої епохи — недобудований готель Парус. До цього можна додати і численні підприємства металургії, що роблять місто одним із найбільш екологічно забруднених в Україні, те як ми, за версією деяких чиновників, зупинили “рускую вєсну” і багато чого іншого. Але для мене Дніпро рідний і це — найголовніше, що відрізняє його від інших міст України.